Історія виникнення цього села тісно пов’язана з історією виникнення поселення Мурафи, яке в давні часи носило назву Верхняки. Назви цих двох сіл Копистирин і Верхняки – походять, як і багато інших населених пунктів, від імен власників земель, де знаходились згадані села. Це були заможні сім’ї Копистиринських і Верхняковських в архівних документах Польщі вперше Копистирин згадується 1432 роком, коли село містилося на самому березі р. Мурафи. Землі, де знаходиться Копистирин, належали тоді литовському князю Вітовту. Польща заздрісно поглядала на ласий подільський
шматок землі і почала втручатися в литовські справи і претендувати на подільську землю. У 1431 році польські війська підійшли до Брацлава, але зазнали поразки. У жовтні 1432 року польські магнати вдруге вторглися на Східне Поділля — Брацлавщину. Літописи свідчать, що Східне Поділля, у тому числі всі поселення навколо Копистирина, енергійно боронив від поляків прибічник литовського князя Свидригайла Федір Несвицький. Він зібрав чимале військо із литовців, русів (українців), волохів, молдован, татар, відібрав у поляків деякі міста Західного Поділля.

Біля села Копистирин, на місці, де річка Мурафа була наймілкішою, (це якраз те місце, де ще донедавна стояв залізничний місток вузькоколійної лінії Михайлівка Соснівка) 30 листопада 1432 року сталася жорстока битва між подільським князем Федьком Корибутовичем – Несвицьким, який керував цією битвою та польським військом Вінцентія із Шамотул і Яна Менжика

 

Біля села Копистирин, на місці, де річка Мурафа була наймілкішою, (це якраз те місце, де ще донедавна стояв залізничний місток вузькоколійної лінії Михайлівка Соснівка) 30 листопада 1432 року сталася жорстока битва між подільським князем Федьком Корибутовичем – Несвицьким, який керував цією битвою та польським військом Вінцентія із Шамотул і Яна Менжика

 

Несвицький знав, де переходитимуть річку поляки. Коли половина польського війська вже переправилася на західний бік річки Мурафи, Федір із своїм військом напав на них. Серед поляків виникла паніка, вози загрузли в болоті і затримали переправу. Польські вояки хотіли швидше втекти від небезпеки, але їм не вдалося це зробити: вони масово тонули в річці.
Завдяки щасливому збігу обставин події цієї битви розгорнулися все таки на користь польського війська.
Перед битвою польський королівський дворянин Кемпліч (в інших переказах Кемпліцький) погнав сотню коней на пошук пасовищ. Почувши здалеку шум битви, він поспішив на допомогу полякам. Литовське військо Несвицького, вважаючи, що королівські загони отримали допомогу, причому велику, почало в паніці втікати, залишивши на місці кілька тисяч убитих. Поляки одержали перемогу дорогою ціною; у болотах та річці Мурафі загинуло 12 тис. чоловік їхнього війська.
Але Польщі так і не вдалося тоді захопити Східне Поділля і тому всередині XV століття між Західним і Східним Поділлям було здійснене розмежування по річці Мурафі яке існувало аж до 1569 року.
В іншому архівному документів село Копистирин вдруге згадується 1489 роком.

 

8 вересня 1489 року знову відбулася велика битва між поляками та татарами біля
села Копистирин над річкою Мурафою. В цій битві син польського короля Ян Альберт
одержав перемогу над великим татарським загоном.

 

Село Копистирин через часті великі побоїща біля їхнього поселення та набіги татар то зникало, то виникало знову. А згодом перемістилося подалі від річки Мурафи на захід, ховаючи в лісових хащах свої помешкання і вже на новому місці залишилось й понині. Власник села Данко Копистиринський мешкав у Бару и селу приділяв мало уваги. Надзвичайно важким і небезпечним періодом існування Копистирина був час варварських набігів татар у XV-XVI століттях. Через часті спустошення Копистирин то зникав, то знову відроджувався, але назви своєї село не змінювало.
Згодом, після Люблінської унії 1569 року, польські магнати всяко намагались вижити місцевих феодалів із їхніх земель. Позбувся Копистирина і рід Копистиринських, продавши село у 1586 році Київському воєводі Костянтинові Острожському. А через десять років Копистирином і Верхняками (Мурафою) володів рід Язловецьких. Згодом, ХVІІ століття Копистирин належав Замойським, Конецпольським, Валевським, Любомирським. За цей час (XVII-XVIII ст.) село добре розвивалося, велося інтенсивне будівництво й певний час навіть іменувалося містечком. Тут проживало понад 120 євреїв. Але основне населення було православним. Село здавна ділилося на два церковних приходи: Параскевський і Покровський. Згідно архівних документів Покровська церква побудована і освячена 1 жовтня 1762 року (ст. стиль). Відомо також, що Параскевська церква уже на той час існувала, але точної дати й будівництва встановити не вдалося існувала вона аж до 1863 року. Через її непридатність прихожани розібрали дерев’яну невелику Параскевську церкву і на її місці у 1866 році побудували нову, назвавши її, як і раніше, на честь Святої Параскеви. Покровську церкву побудували заново на тому ж місці у 1868 році. Обі церкви проіснували аж до років сталінської безбожної п’ятирічки

 

При церквах у Копистирині відкривалися церковно-приходські школи. При Покровській церкві з 1861 року, при Параскевській з 1876 року. Звістка про повалення в Росії царського уряду в Копистирин надійшла від демобілізованих учасників імперіалістичної війни, які поверталися додому, вже в лютому 1917 року. Зразу ж в селі було обрано сільський революційний комітет (ревком), головою якого селяни обрали Ковальського Ісаака Мартиновича. Через велику площу, яку займало село, територія його була поділена на дві частини.

 

У 1918-1920 роках влада на селі змінювалася дуже часто, а тому й змінювалося керівництво. Остаточно радянська влада в Копистирині встановлена у листопаді 1920 року. Тоді ж було створено комітет незаможних селян (КНС). Сільська рада в селі створювалася з кожним приходом Червоної армії. Її головами обиралися місцеві жителі: Орлик Степан, потім Політанський Степан та ін. Але в січні 1921 року сільська рада остаточно владу у свої руки. В Копистирині на той час було дві сільських ради. На одній стороні села головою сільради було обрано Кухара Назара, якого змінив Гранацький Дмитро, а на другій – Пльонсака Прокопа, якого змінив Коваль Іван.

 

Після адміністративного поділу, що відбувся у країні в 1923 році обидві сільські ради в Копистирині було об’єднано в одну. Головою й був обраний Коваль Іван, який пропрацював на цій посаді до 1926 року Комітетів незаможних селян в Копистирині було обрано аж чотири Олійник Федот, Катеринчак Стратій, Гулько Іван. Гандерук Карпо. У 1923 році КНС Ix очолювали
буди обед в один. Головою об’єднаного КНС обрано Гулька Івана.
Сільська рада без відповідного погодження із членами комітету не могла самостійно
прийняти якесь важливе рішення. Основним завданням влади було поділ панських зе
мель між селянами. КНС проіснували до 1932 року 3 1923 року в Копистирині почали організовуватися товариства Спільного Обробітку землі, які стали прообразами майбутніх колгоспів. ТСОЗи носили назву

 

«Хлібороб» і «Праця»

 

У вересні 1928 року у нашій місцевості розпочалася колективізація господарств. В Копистирині було створено перший колгосп, який назвали «Нове життя». Очолив кол- госп двадцятип’ятитисячник із Києва Неткачов Іван Лаврентійович.

В 1929 році в селі був організований у другій частині села другий колгосп, який селяни назвали «Золота Нива». Головою цього колгоспу обрано Поданчука Миха Денисовича.

В березні 1930 року в Копистирині, як і повсюди, виникло повстання селян проти насильницько колективізації. Повстання було придушено владою. Після придушення «волинки» на селі у 1931 році влада розпочала суцільну насил ницьку колективізацію. З цією метою в селі було створено ще два колгоспи, які були на-
звані ім. Ворошилова та ім.Воровського. Через рік ці колгоспи об’єдналися в один.
У 1934 році в Копистирині вже існувало три колгоспн: колгосп ім.Ворошилова – го-
лова Світлоокий Микола Григорович, колгосп ім. Постишева голова Стахов Терентій
Степанович, колгосп «Золота нива» голова Волошин Роман Васильович.

1932-1933-й роки для селян Копистирина були трагічними. За супротив владі щодо колективізації багато заможніших селян сім’ями виселяли з села, окремих залякували і відправляли в тюрми. Але найжахливішим злодіянням влади було штучне творення голоду серед селян. За роки Голодомору в Копистирині з голоду померло 305 жителів. Але й цього для влади було мало. Вона почала мстити селянам за непокору під час ко- лективізації новими репресіями. Багато жителів, які були відданні чесній праці на селі, арештовували без суду і слідства. Люди зникали навічно

 

Школа в Копистирині працювала після 1920 року. Спочатку то була 4-річна трудшко- ла, потім семирічна і з 1938 року середня, перший випуск якої відбувся у 1940 році.

 

За роки Великої Вітчизняної війни з села мобілізовано понад 500 чоловіків, 242 із них додому не повернулись. На їх честь в селі побудовано пам’ятник.

 

Всі три копистиринські колгоспи існували до їх укрупнення у 1950 році. Новий об’єднаний колгосп селяни назвали іменем Шевченка. Очолив його фільварков Михайло Якимович. Через важкий економічний стан господарства керівники його прав ління часто змінювалися. В свій час головами колгоспу обиралися Слободянюк Ф.Ю. Копайгородський М.А., Байдужий Г.І., Андрусяк І.Я. та ін. у 1959-му році у відсталий колгосп ім. Шевченка районна влада рекомендувала копистиринським колгоспникам на посаду керівника голову колгоспу із Федорівки Вільчинського Володимира Тадейовича 4 Молодий, завзятий і енергійний господарник за кілька років довів урожайність зернових у Копистирині із 13,7 центнери з гектара до 39.2. Удвічі виросла й оплата праці колгосп- ників, зміцнилася їх дисципліна. Силами господарства будувалися господарські об’єкти,

140 Іменами багата земля шаргородська

 

ферми, майстерня в тракторному стані, розпочато будівництво будинку культури, по- будовано підсобні приміщення для школи, прокладалися з твердим покриттям дороги по селу й до траси, створено великий 120-ти гектарний ставок з греблею на р.Мурафі будувалися будинки для колгоспників.

 

У 1968 році Вільчинського В.Т. за рішенням обласної влади переведено в інший відстаючий колгосп села Уланова Хмільницького району, де він продемонстрував свое вміння господарювати по-справжньому, за що Указом Президії Верховної Ради СРСР голові колгоспу «Дружба» села Уланів Вільчинського Володимира Тадейовича нагоро- джено орденом Леніна із врученням йому Золотої Зірки Героя.

 

Багато відомих країні і світу людей є вихідцями села чи являлися і являються його жителями. Серед них:

доктор географічних наук Поданчук В.Д.; інвалід Великої Вітчизняної війни, кава- лер семи орденів Куляс Н.В.; професор Тернопільської медичної академії Сокотун М.П.; учитель Бевз М.Д.; доктор історичних наук Домбровський О.І.; доцент економічного фа культету Одеського сільськогосподарського інституту Тимчуренко А.М.; керівник облас- ної організації по охороні і збереженні природних багатств Тимчуренко В.М.; керівник факультету заочного навчання Національної академії внутрішніх справ України, пол- ковник Хільченко В.Г.; полковники Манзюк С.М., Нагороднюк П.Г., Красінський М.І., Заплішний В.О., Марчук В.В., Захарчук В.І. та інші.

 

Дзюбенко Михайло Давидович